Люди зі страху не можуть творити історію (екзистенційна концепція страху в епічних полотнах Р. Андріяшика)

Özet

Стаття присвячена аналізу екзистенційної концепції страху в епічних полотнах Романа Андріяшика «Люди зі страху», «Додому нема вороття», «Полтва» та «Сторонець». Проблема «людей зі страху» — перед соціальним та національним гнобленням, нівеляцією особистості під тиском тоталітарного режиму, страху перед власною незахищеністю та безпорадністю людини в цьому суперечливому світі з його постійним протиборством добра і зла — є однією з центральних у творчості письменника. Заявивши про себе в літературі романом «Люди зі страху», Роман Андріяшик продовжив започаткований митцями доби розстріляного відродження процес руйнації стереотипів соціалістичного реалізму — методу, апологети якого та «автори зі страху» писали «ідеологічно правильні» твори з героями «без страху і докору». Трагічні події Першої світової війни перебувають і в центрі роману «Додому нема вороття». Письменник акцентує увагу на самоцінності людського життя — як життя окремої людини, так і української нації загалом. В основу роману «Полтва» покладено історичний факт існування підпільного університету у Львові у 1920–1925 рр. в умовах окупації земель Західної України Польщею. Забруднена нечистотами річка виростає в романі до символу попсованого життя, підпорядкованого суспільному беззаконню. Роман «Сторонець» розкриває життєвий шлях письменника Юрія Федьковича, який зрікається військової кар’єри, католицизму і повертається у православ’я, в українську культуру.